Народився Едуард Леонідович 23 листопада 1973 року в селі Коритна на Ярмолинеччині. Сам творив себе із дитинства, бо ріс без батька. Змалку тягнув на своїх плечах усю чоловічу роботу, старанно допомагав матері. На відмінно закінчив школу в рідному селі, вступив у Хмельницьке професійно-технічне училище № 7. Здобув вищу освіту в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті імені Івана Огієнка.
Відвідував багато спортивних секцій, досягнув значних успіхів у карате. Не дозволяв ображати слабших, мав дуже загострене почуття справедливості, ніколи не йшов на зговір із совістю, не терпів фальші.
48-річний Едуард Леонідович Садомський служив у повітряно-десантних військах в Болграді. Після військової служби працював у Райковецькій виправній колонії, а коли вийшов на заслужений відпочинок, займався підприємництвом: охайно зорані і засіяні землі, ставкове плесо із рибою, сади, ягідники, неперевершені квіти – це була стихія його життя – красива і корисна…Завжди дивував донечок і їхню матусю вишуканими букетами, власноруч приготовленими стравами, відбірним вином. А ще – гарно співав і грав на гітарі, вчив того старшу доньку Богдану. Робив унікальні вироби із дерева, металу, цементу. У приватній садибі зроблено все його золотими руками: фонтан, бесідка, ковані вироби, електрика, сантехніка. Умів і красиво відпочивати разом з донечками, з дружиною: подорожі, читання книг, малювання і навіть вчив дітей вишивати хрестиком.
На 20-річчя доні Богдани подарував їй стрибок із парашутом. Гордий був тим, що мав відношення до десантників. За ті три хвилини вільного падіння донька відчула, за що тато так любив небо. Допомігши Богдані зібрати парашут, пояснив: «Другий раз буде страшно. Перший – незрозуміло, третій – вже знаєш, чого чекати…». То був останній, вже не крайній десантний стрибок.
Доньки згадують: тато був дбайливим, строгим, найкращим татом, а ми його найбільшим скарбом. Називав Віталіну «татовим зайчиком золотим», а Богдану – «татовою радістю». Кажуть, любив десант, Крим та читати «Графа Монте-Крісто». Розгорнувши книгу в перший День батька «без батька» Богдана прочитала її перші слова «24 лютого...»
25 лютого 2022 року після того, як російська хунта розв’язала повномасштабну війну в Україні, Едуард Леонідович пішов добровольцем захищати країну. Він служив розвідником у 3-ій окремій танковій бригаді, хоч був десантником. Був в однострої красивий, самодостатній, сильний і гордий. Рідні вмовляли його не йти в горнило війни, але впевнене: «Ніхто, крім нас», – твердо звучало у відповідь.
Тата збирали на війну разом: купляли спорядження йому і його побратимам. Потім рідні поїхали до тата в частину. На блокпості була така черга, що довелось вистояти більше 2 годин. Тож до частини під’їхали, коли вже стемніло. Богдана згадує, що батько вийшов статний, у формі, яку гордо носив і яка завжди йому пасувала. Тоді він востаннє обійняв рідних зі словами: «Все буде добре. Скоро повернусь, бо ж роботи повно». «Все добре» було в нього і коли в новинах писали про запеклі бої на Ізюмському напрямку… Рідні завжди чекали батька, телефонували щодня, казали йому наввипередки, як його люблять.
«Україна здобула Героя, а ми з сестрою втратили батька, який героєм для нас був завжди. Він говорив: завжди треба бути чесним. У першу чергу чесним перед собою і перед людьми, щоб не було соромно», – каже донька Богдана.
Указом Президента №262/2022 «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Едуард Леонідович Садомський нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року Едуарду Леонідовичу Садомському присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади» за особисту мужність та героїзм під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України.
